Таксономічна характеристика: Один з 5 видів роду; один з 2 видів роду у фауні України.
Статус: II категорія.
Поширення: Гніздиться на Поліссі (гол. чин. Волинська, Рівненська й Житомирська області) та в лісах Українських Карпат (Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька, Закарпатська області). Ареал охоплює лісову зону Євразії (від Зх. Європи до Далекого Сходу), Пд. Африку Зимує в Африці (на Пд. від Сахари) і Пд. Азії (Індія, Китай).
Місця перебування: Старі глухі ліси поблизу водойм і важкоприступних боліт.
Чисельність: Гніздиться 300-350 пар.
Причини зміни чисельності: Деградація місць гніздування внаслідок вирубування старих лісів, осушування великих болотних масивів. Посилення фактора непокоєння.
Особливості біології: Перелітний птах. З'являється у квітні. Пари гніздяться на відстані понад 2,5-3,5 км одна від одної. Гнізда використовуються протягом багатьох років. Влаштовують їх на старих деревах на висоті 6-20 м. У кладці 2-6 (переважно 4) яєць. Насиджують самка і самець протягом 32-34 днів. У 2-місячному віці пташенята стають на крило. Статевої зрілості досягає у 3 роки. Осіння міграція відбувається у серпні - жовтні. Живиться лише тваринною їжею, переважно земноводними, рибою, комахами; зрідка ловить плазунів, птахів, мишовидних гризунів.
Розмноження у неволі: Розмножується у зоопарках.
Заходи охорони: Занесено до Червоної книги Української РСР (1980), Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973) Охороняється в Карпатському біосферному та Поліському природному заповідниках, Шацькому національному природному парку Треба в місцях гніздування створити заповідні території (заказники місцевого значення, заповідні урочища).

Таксономічна характеристика: Один з 6 видів роду; єдиний вид роду у фауні України.
Статус: II категорія.
Поширення: Гірські ділянки Дністра та його приток Стрию, Опору, Лімниці тощо; в басейні Тиси - ділянки середньої течії Тересви, Тереблі, Ріки, Ужа, Латориці, Боржави. Ареал охоплює водойми Європи від крайнього Північного Сходу і Великобританії до Швейцарії та Румунії.
Місця перебування: Переважно глибокі ділянки гірських річок з чистою холодною водою, спокійною течією, особливо до і після перекатів та порогів на висоті 250-850 м над рівнем моря.
Чисельність: Незначна.
Причини зміни чисельності: Порушення гідрологічних умов річок через знищення лісів на прибережних ділянках, зарегулювання стоку, забруднення води, а також неконтрольований вилов.
Особливості біології: Туводна форма. Довжина тіла - до 50 см, маса - до 1,5 кг (здебільшого бл. 800 г). Статевозрілим стає на 2-3-му році життя. Нереститься з квітня до червня за середньодобової температури 8-10 °С на ділянках з щебенистим і гальковим дном. Ікра клейка. Плодючість самок у 4-6-річному віці за довжини 28-34 см і маси 300-500 г становить 2,8-5,1 тис. ікринок. Інкубація триває 20-25 днів. Молодь живиться в основному комахами, що падають у воду, а також зоопланктоном; дорослі - молюсками, ракоподібними, комахами та їхніми личинками, дрібними рибами, іноді ікрою ін. риб (наприклад, форелі струмкової, яка часто освоює ті самі ділянки, що й харіус). Корм збирає на дні, на каменях, частково в товщі та біля поверхні води. У перші два роки життя річні прирости довжини тіла досягають 8-10 см, у наступні роки не перевищують 3-5 см. Довжина 6-річних особин становить бл. 35 см, маса - 450 г.
Розмноження у неволі: Можливе. Були спроби розводити у Закарпатті за західноєвропейською технологією.
Заходи охорони: Вилов заборонено Правилами любительського і спортивного рибальства у внутрішніх водоймах України (1990). Треба зберігати і відновлювати ліс на прибережних ділянках гірських річок, придатних для життя виду; встановити заповідний режим у місцях його перебування; організувати розведення харіуса європейського.

Таксономічна характеристика: Один з 9 видів роду; один з 4 видів роду у фауні України.
Статус: II категорія.
Поширення: Українські Карпати. Ареал охоплює Карпати.
Місця перебування: Переважно широколистяні ліси. Живе поблизу гірських потоків та озер на висоті 150-2000, частіше 350-800 м над рівнем моря під мохом, камінням, стовбурами повалених дерев.
Чисельність: На суходолі трапляються поодинокі особини; під час розмноження спостерігалося до 80 особин на 100 м берегової лінії, в деяких випадках - до 15 особин на 1 м2 водойми.
Причини зміни чисельності: Забруднення місць розмноження (водойм) та лісу пестицидами; суцільні вирубки.
Особливості біології: Активний теплої пори року. Живиться комахами та ін. безхребетними, у водоймах - личинками, дрібними рачками. Статевозрілим стає на 2-му році життя. Шлюбний період триває з серед, квітня по червень (залежно від висоти місцевості). Розмножується у мілководних затоках гірських річок та озер, калюжах за температури води 1-10 °С. Самки прикріплюють ікру до водяних рослин і підводних предметів. Плодючість 35-200 ікринок. Через 10-15 днів з ікринок виходять личинки. Метаморфоз триває 2,5-3 місяці, високо в горах іноді закінчується наступного літа. Зимує в норах гризунів, під камінням, порохнявими пнями.
Розмноження у неволі: Можливе. Розроблена методика розведення.
Заходи охорони: Занесено до Червоної книги Української РСР (1980). Охороняється в Карпатському біосферному заповіднику та Карпатському національному природному парку. Слід заборонити обробку пестицидами лісових ділянок, прилеглих до водойм.

Таксономічна характеристика: Один з 50 видів роду, один з 4 видів роду у фауні України.
Статус: III категорія.
Поширення: Закарпатська, Тернопільська і Миколаївська області. Раніше спостерігався в Чернівецькій, Вінницькій, Одеській та Кіровоградській областях. Ареал охоплює також Пд. і Центр. Європу, Малу Азію, Пн. Іран і Зх. Закавказзя.
Місця перебування: Кам'янисті схили з розрідженим листяним лісом у передгір'ях, порослі чагарником виходи скельних порід у річкових долинах, іноді руїни старих будівель.
Чисельність: Зустрічаються поодинокі особини. Найбільша чисельність (2-3 змії на 1 км) спостерігалася на Закарпатті під час маршрутних досліджень.
Причини зміни чисельності: Порушення ландшафту під впливом господарської діяльності, безпосереднє знищення виду людиною.
Особливості біології: Активний теплої пори року, переважно вдень. Здебільшого перебуває на деревах, рідше - на землі. Добре лазить по стовбурах і гілках, а також вертикальних поверхнях. Сховища - у норах гризунів, порожнинах під пнями і камінням, дуплах. Живиться гризунами, зрідка птахами. Статевозрілим стає на 3-му році життя. Шлюбний період у травні. Відкладає 4-10 яєць (червень-липень). Молодь з'являється у серпні. Не отруйний.
Розмноження у неволі: Є вдалі спроби розведення у західноєвропейських країнах.
Заходи охорони: Занесено до Червоної книги Української РСР (1980) та Червоної книги МСОП. Слід надати охоронний статус ділянці скелястого каньйону Пд. Бугу біля с Мит Миколаївської обл. та виходам скель уздовж каналу Ужгород - Невицьке (можливо, на правах філіалу Карпатського біосферного заповідника).

Таксономічна характеристика: Один з 2 видів роду; єдиний вид роду у фауні України.
Статус: II категорія.
Поширення: Українські Карпати. Ареал виду охоплює гірські та передгірні райони Європи (крім півночі), Пн.-Зх. Африки, зх. частини Малої Азії.
Місця перебування: Вологі гірські ліси, долини річок, скелясті та вкриті камінням схили з папороттю, мохом і листяною підстилкою на висоті 150-1500 м над рівнем моря.
Чисельність: У пору теплих дощів під час маршрутного дослідження на Закарпатті траплялося 2-10 особин на 100 м; у Передкарпатті максимальна щільність - 1 особина на 300-500 м2.
Причини зміни чисельності: Вирубування лісів, забруднення водойм, виловлювання.
Особливості біології: Активна вночі, у сутінках та вдень (під час дощу). Уникає прямого сонячного проміння, погано витримує високу температуру за низької вологості. Живиться комахами, слимаками, червами. Яйцеживородна. Шлюбний період - з квітня по листопад, частіше у червні - липні. У прибережних ділянках потоків з чистою водою і нешвидкою течією через 5-10 місяців самка відкладає до 50 яєць з личинками, розвиток яких триває 3-3,5 місяців. Зимує в норах гризунів, під камінням, у печерах з джерелами.
Розмноження у неволі: Широко розводять любителі у країнах Зх. Європи.
Заходи охорони: Охороняється в Карпатському біосферному заповіднику та Карпатському національному природному парку.

Таксономічна характеристика: Один з 66 видів роду; один з 9 видів роду у фауні України; представлений типовим підвидом М. п. nattereri.
Статус: III категорія.
Поширення: Зустрічається спорадично - в окремих місцях Закарпатської, Львівської, Чернівецької, Житомирської, Вінницької, Одеської та Черкаської областей, Криму. Ареал охоплює Євразію від Британських до Японських о-вів на південь від 60° пн. широти, за винятком крайнього сходу Європи та Пн. Італії. У 1973 р. знайдено на Балканському п-ві.
Місця перебування: Переважно листяні ліси. Влітку заселяє в основному дупла дерев, порожнини за обшивкою будівель, горища, зрідка - підземні схованки. Зимує в печерах і підземеллях, ховаючись у шурфи та щілини. Іноді селиться у штучних дуплянках для птахів.
Чисельність: Дуже низька. В окремих схованках не перевищує 1-2 особини.
Причини зміни чисельності: Зменшення кількості схованок, у т. ч. дуплистих дерев у лісах, руйнування підземель.
Особливості біології: Незначні сезонні переміщення зумовлені зміною літніх схованок кажана на зимові, які нічниця Наттерера займає в кін. вересня - на поч. жовтня. У Криму можливо перелітна (на зимівлі не виявлена). Селиться звичайно поодинці, самки утворюють невеликі виводкові зграї. Добуває їжу вночі; політ повільний, рівний. Чутлива до змін погоди: в похмурі та холодні вечори не вилітає. Живиться двокрилими, дрібними метеликами та жуками. Розмножується раз на рік. Народжує одне маля у червні.
Розмноження у неволі: Не спостерігалось.
Заходи охорони: Занесено до Червоної книги Української РСР (1980) та Європейського Червоного списку (1991). Охороняється у Кримському природному заповіднику. У місцях можливого перебування нічниці Наттерера доцільно охороняти гроти, підземелля, штучні печери, зберігати дуплисті дерева.

Таксономічна характеристика: Один з видів політипного роду; один з 3 видів роду у фауні України.
Статус: IV категорія.
Поширення: Гніздиться лише в Українських Карпатах; під час осінньо-зимових кочівель спускається на низовини. Деколи залітає у Волинську, Черкаську та ін. області. Ареал охоплює гол. чин. лісову зону помірного поясу Євразії.
Місця перебування: Букові, хвойні та мішані ліси гір, залітає на полонини.
Чисельність: Даних немає. У 40- 60-х рр. 20 ст. була звичайною у букових лісах пд. схилів Українських Карпат.
Причини зміни чисельності: Не з'ясовано.
Особливості біології: Осілий птах, здійснює лише невеликі кочівлі. Гніздиться у старих гніздах ін. птахів (частіше хижих), нішах трухлявих пнів і дуплах старих дерев, зрідка на землі біля якого-небудь укриття. У кладці 3-4 (рідше до 6) яйця. Насиджує самка (27-29 днів). Вигодовують пташенят обидва птахи пари. Активна протягом доби. Живиться здебільшого дрібними ссавцями (миші, полівки, хом'яки, пацюки, кроти), рідше птахами (горобці, ворони, сороки та ін.), а також деякими комахами, зокрема прямокрилими.
Розмноження у неволі: Даних немає.
Заходи охорони: Охороняється у Карпатському біосферному заповіднику. Треба заборонити весняно-літнє вирубування лісу в місцях гніздування виду.

Рись звича́йна, або євразі́йська (Lynx lynx L.) — ссавець з роду рись (Lynx), що відноситься до ряду хижих (Carnivora) родини котових (лат. Felidae).

Довжина тіла самців у дорослому стані сягає від 76 до 110 см, а самок на декілька (3-6) см коротша. Хвіст — 10-31 см., висота у плечах 60-65 см. Вага дорослих звірів найчастіше дорівнює 16-20 кілограмам, інколи до 32 кг. Рись має карі очі, китиці на вухах, короткій хвіст, жахливі пазурі, та сильні задні лапи. Всі лапи зимою вкриті великим хутром. Жодний інший представник родини котячих не пристосований до снігу так добре, як рись. Рись в Україні зустрічається досить рідко: в Карпатах та на Поліссі. За недостатньо підтвердженими даними зустрічається в зоні відчудження Чорнобильської АЕС.

Поширення

В доісторичні часи рись була поширена майже в усій лісовій зоні північної півкулі і всюди її історія драматична. Століттями люди її жорстоко переслідували. Колись за знищення рисі навіть виплачувались премії. Окрім того на неї любили полювати королі та князі, — м’ясо рисі вважалось делікатесом. Надто пізно люди зрозуміли, що рись заслуговує уваги і турботи, її вже цілком винищили на території більшої частини Європи. Пощастило рисі лише в гірських лісах Карпат, на Балканах, на Скандінавському півострові, в Польських Татрах, де-не-де в Іспанії, де вона живе і сьогодні, а також в Росії у Сибіру, де вона і тепер усе ще є досить звичайним звіром. Вона широко заселяє ліси від Прибалтики до Тихого океану і майже від Полярного кола до Кавказу, Алтаю, Саян й Сіхоте-Аліня, та в північній Америці. Тепер майже всюди, де рисі вдалось вижити, вона охороняється законом, в нашій країні рисей занесли до «Червоної Книги». Її навіть відловлюють і переселяють в місця, з яких вона зникла. Правда, в останні роки над риссю нависла нова загроза: ціна на її хутро піднялась непомірно високо. За добру шкіру платять більше, ніж за купу знаменитих соболів.

Рись в Україні зустрічається досить рідко— в Карпатах та на Поліссі.

Зовнішній вигляд

Євразійська рись є найбільшою зі всіх рисей, довжина тіла від 76 до 110 см і 70 см в загривку., а самок на декілька (3-6) см коротша. Хвіст — 10-31 см., висота у плечах 60-65 см. Самці частіше важать від 18-26 кг (інколи до 32 кг), самки важать в середньому 18 кг. Тулуб, як у всіх рисей, короткий, щільний. Рись має карі очі, китиці на вухах, короткий хвіст, жахливі пазурі, та сильні задні лапи. Всі лапи зимою вкриті великим хутром. Жодний інший представник родини котячих не пристосований до снігу так добре, як рись.

Існує безліч варіантів забарвлення рисі, залежних від географічного району — від рудувато-бурого до палево-димчастого, з більш-менш вираженою плямистістю на спині, боках і лапах. На череві волосся особливо довге і м’яке, але не густе і майже завжди чисто білі з рідкісним крапом. Південні форми зазвичай рудіші, шерсть у них коротша, а лапи дрібніші.

Слід рисі типово котячий, без відбитків кігтів. Задню лапу при кроці вона ставить в слід передньої. Якщо йдуть декілька рисей, то задні ступають точно в слід передніх.

Спосіб життя

Рись віддає перевага глухим темнохвойним лісам, тайзі, хоча зустрічається в різноманітних насадженнях, включаючи гірські ліси; іноді заходить в лісостеп і лісотундру. Вона відмінно лазить по деревах і скелях, добре плаває.

При великій кількості їжі рись живе осіло, при недоліку — кочує. У добу вона здатна проходити до 30 кілометрів. При всій обережності рись не дуже боїться людей. Вона живе в створених ними вторинних лісах, в молодняках, на старих лісосіках і гарі, а у важкі роки заходить в села і навіть у великі міста.

Полювання

Полює з засідки, жертву доганяє двома, трьома стрибками. Великих тварин як правило впольовує зимою, коли в тих копита провалюються в сніг, а великі лапи рисі дозволяють їй добре триматися на снігу. Що ж стосується кровожерності рисей — вся справа в тім, що рись, як і більшість котячих полюбляє їсти свіжину, а м’ясо, що провалялася два-три дні, вони вже їсти не будуть. Треба зазначити, що кровожерність проявляється як раз влітку, бо взимку рись може втоптати здобич у сніг і харчуватися нею досить довго. Окрім того може полювати з дерева.

Рись — чудовий мисливець. Вдень вона, як правило, відлежується в своєму лігві, а з заходом сонця стає активною. Легко лазить по деревах та скелях, вона вибирає зручне місце, з якого все добре видно, і терпляче чекає появи жертви. Витримка рисі заслуговує поваги. Годинами, інколи добами вона може без жодного руху лежати в засідці. Її дуже важко помітити, а вона зверху бачить все. Маючи надзвичайно гострий слух та зір, рись чує жертву здалеку. Боротьба навіть з великим звіром триває не довго — зуби і кігті в рисі великі і дуже гострі. Рись, як і більшість хижаків, при нагоді вбиває більше тварин, ніж може з’їсти.

Оскільки здобич не завжди приходить до місця засідки, тож доводиться рисі вдаватися і до активніших методів полювання. Йде лісом вона нечутно, зливаючись з фоном місцевості, часто прислухаючись та принюхуючись, маскуючи свій слід. Побачивши здобич, нечутно підкрадається до неї. У випадку, коли перша атака виявилась невдалою, рись переслідує жертву великими стрибками. Найчастіше все вирішують перші 10-15 стрибків.

З осені, коли молоді рисі достатньо сильні, вони полюють зграями, колективно прочісують ліс, влаштовують маленькі облави. За ніч рись проходить 6-8, а інколи 10-15 км. Свої мисливські угіддя вона проходить за 5-10 днів.

Рись їсть небагато, самець середніх розмірів взимку з’їдає 2,5-3 кг м’яса за добу, але коли голодний може й 5-6 кг, навіть якщо м’ясо промерзло.

Рись переважно веде осілий спосіб життя, але в часи сильних морозів з глибоким снігом, коли холодно і нема що їсти, рись вирушає в далекі подорожі, і частом забрідає в степ і тундру. В добу проходить до 30 км.

При всій своїй обережності рись не дуже боїться людей. Вона може жити в створених людиною лісах, на старих вирубках. В дуже несприятливі роки вона може заходити в села та міста.

Міняє хутро рись два рази — весною та восени.

Статеве життя

Статеве життя в рисі починається в кінці лютого і триває майже місяць. Взагалі рись любить самотність, не схильна до спілкування з собі подібними, але в шлюбний період ці нахили ламаються. За самицею звичайно ходить декілька самців, які постійно б’ються між собою. Мовчазні від природи, вони в цей період голосно мурчать, нявкають, а в збудженому стані голосно кричать. Самці басовито нявкають, а самиці глухо мурчать. В нічній тиші ці звуки лякають людей.

Вагітність триває 63-70 днів. В травні в рисі з’являються 2-3 дітлахів (дуже рідко 1 або 4). Вони дуже кволі, сліпі і глухі, і важать 250—300 грамів. Для потомства мати влаштовує лігво в глухій частині лісу, денебудь під вивернутим коренем, в дуплі, печері, ретельно вимощує його пір’ям та травою. В ньому сухо та тепло. Перші два місяці свого життя маленькі рисі швидко ростуть і розвиваються на материнському молоці. Потім починають виходити з мамою з гнізда, знайомляться зі складним життям лісу. Дорослі приносять їм живих мишей, зайців, терпляче вчать, як їх добувати, оберігають звірят від всіх можливих негараздів.

Очі в малят відкриваються через 16-17 днів. Коли їм виповнюється місяць, вони починають приймати тверду їжу, але материнським молоком харчуються ще 4 місяці. Мисливський інстинкт прокидається в ранньому віці. Через 40 днів після народження, молода рись вже пробує підкрастися до «здобичі» і нападати на неї. Статевої зрілості самці досягають на 21-му місяці життя, самиці — на 33-му. Тривалість життя приблизно 15-20 років.

Рисі сімейні тварини, що виховують своїх нащадків удвох. Самець помагає матері годувати і виховувати потомство. Рисята ростуть швидко, вже в жовтні їх важко відрізнити від батьків, вони починають полювати зграями. Всю зиму молоді тримаються біля матері і розходяться хто куди навесні. В річному віці рись остаточно переходить до самостійного життя.

Стан популяції і охорона

Статус популяції евразіатськой рисі в різних країнах:

• Балканський півострів: Декілька десятків рисей в Сербії, Македонії, Албанії і Греції.
• Німеччина: Винищені до 1850 р. У 1990-х рр. повторно заселені в Баварський ліс і Гарц.
• Карпати: 2200 рисей від Чехії до Румунії; найбільша популяція окрім російської.
• Польща: Близько 1000 рисей в Біловезькій пущі і Татрах.
• Росія: 90% популяції евразіатськой рисі мешкає в Сибіру. Хоча рисі зустрічаються від західних меж РФ до Сахаліну.
• Скандинавія: Близько 2500 рисей в Норвегії, Швеції і Фінляндії.
• Франція: Винищені близько 1900 р. Заселені у Вогези і Піренєї.
• Швейцарія: Винищені до 1915 р., повторно заселені в 1971 р. Звідси мігрували до Австрії і Словенії.
• Центральна Азія: Китай, Монголія, Казахстан, узбекистан, Туркменістан, Киргизія і Таджикистан.
• Закавказзя: Азербайджан, Вірменія, Грузія.

В Україні чисельність оцінюється в 350—400 ос. в Карпатах та до 80—90 ос. на території Полісся ^[1]. Рись включена до Червоної книги України.

Промислове значення рисі невелике (використовується хутро). Як і багато хижаків, вона грає важливу селекційну роль в лісових біоценозах. Лише у мисливських господарствах, де розводять косуль, плямистих оленів, фазанів, її присутність небажана.

Цікаві факти

Рись широко використовується в геральдиці, символізуючи повноту і гостроту зору. Її зображення можна побачити на гербах або прапорах таких міст, як Реж, Псков або Гомель. За деякими версіями саме рись, а не лев зображена на гербі Фінляндії. Рись на гербі має і Усть-Кубинский район Вологодської області.

Через гостроти зору на честь рисі було названо сузір’я Яном Гевелієм в 1690 році. Гевелій так коментував вибір назви: «У цій частині неба зустрічаються тільки дрібні зірки і потрібно мати рисячі очі, щоб їх розрізнити і розпізнати».

Стосунки з людьми

На домашніх тварин рись нападає рідко. На людину здатна кинутись лише поранена рись або у випадку, коли її переслідують. Її відношення до людини доволі дивне — в лісі вона завжди уникає людей, хоч і не боїться, але може заходити в населені пункти. Чому так робить дуже обережна тварина — невідомо.

У скандинавської традиції рись була священою твариною богині Фреї. Вважалося, що рисі упряжені в її колісницю. Давні греки вірили, що гострий погляд рисі здатний простромлювати наскрізь непрозорі предмети. Свою наукову назву ця тварина отримало від грецького «lynx» — «сіяти».

Видра річкова (європейська) (Lutralutra) — вид видри, широко поширений в Європі й Азії.

Поширення і місця оселенняВ Україні здебільшого водиться в річках Полісся та Лісостепу. Зрідка трапляється і в степовій зоні. Гірськими річками Карпат видра підіймається досить високо в гори. Хутро блискуче, темно-буре.

Місця оселення — річки, озера, стариці, ставки. У воді видра майстерно плаває і пірнає. Веде нічний спосіб життя, а вдень спить в норі. Вхід в нору розташований нижче рівня води. Є у видри також і тимчасові сховища — підмиті водою береги, купи хмизу або корчі, повалені дуплисті дерева тощо. Взимку видра звичайно тримається в незамерзаючих місцях річок.

Екологічні особливості

Живиться переважно рибою, хоч поїдає також багато жаб, раків, молюсків та різних водяних комах. Полює і на водоплавних птахів та мишовидних гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку на берег, а взимку на лід.

Парування у видри відбувається в лютому — березні. В травні самка народжує 2-5 малят. Через 6 тижнів вони вже починають виходити з нори. Статевої зрілості досягає в 3-річному віці, живе 12-15 років.

Охорона та промисел

Занесена в Червону книгу України.

За сайтом «Полювання на Україні» [1] — «Полювання на видру дозволяється лише по ліцензіях під час сезону на хутрових звірів. Щорічно на Україні добувають не більше 150—200 видр.»

За даними мисливської статистики за формою «2тп-мисливство»[2], чисельність виду постійно зростає: з 7,98 тис. особин у 1999 році до 11,90 тис. у 2006 році (пізніші дані відсутні), проте даних про здобування виду не наведено.

Тхір лісовий або тхір темний (Mustela putorius) — ссавець ряду хижих, що представляє рід Mustela з родини куницевих (Mustelidae).

Цінний хутровий звір. Тхір чорний — типовий звір широколистяних лісів Полісся і Лісостепу, частий мешканець сільських садиб та курників. З 2009 в Україні під охороною: внесений до «Червоної книги України» (категорія «неоцінений»).

Родинні стосунки

«Тхір» — назва підроду Putorius. На території України водиться два види тхора:

• тхір лісовий, або темний (лат. Mustela putorius Lesson);
• тхір степовий, або світлий (лат. Mustela eversmanni Lesson)

Гібриди. У природі неодноразово відмічені гібриди з тхором степовим та норкою європейською, у тому числі й на території України.

Морфологія

Зовнішній вигляд

Довжина тіла 29-48 см, хвоста — 11,5-18,7 см, маса — 0,6-1,9 кг. Тіло витягнуте, відносно масивне, ноги короткі. Морда витягнута, з широкими заокругленими вухами. Хвіст пухнастий, відносно короткий, лише трохи виступає за кінці витягнутих назад задніх лап. У самиці є 5 пар сосків.

Хутро і забарвлення

Хутро пухнасте, з рідким остьовим волоссям, довгим на задній ділянці спини і поступово коротшим до переду. Загальний відтінок забарвлення темно- або чорно-бурий, зумовлений різною інтенсивністю темного кольору остьового волосся. Найтемніші боки шиї, горло, груди, передні і задні кінцівки. Нижня ділянка тіла темно-бура. Волосяне вкриття верху тіла і голови не має одноманітного забарвлення, бо світло-палеве підшерстя помітно просвічує між чорним остьовим волоссям. Морда і кінчики вух сірувато-білі. Між очима темна поперечна пляма у вигляді маски. Хвіст на всій протяжності темно-бурий або чорний. Улітку хутро коротше, рідше і темне.

Череп, зуби, бакулюм

Череп широкий і короткий, ширина його в межах слухових капсул значно більша половини кондилобазальної довжини черепа. Кондилобальна довжина — 5,1-7,1 см. Лобова частина черепа між надочними відростками опукла. Починаючи від заочних відростків, міжочний простір черепа помітно не звужується. Зубна формула: і 3/3; с 1/1; рт 3/3; т 1/2 — всього 34 зуби. Статева кістка дорослого самця має довжину 3,4-4,3 см.

Ареал і чисельність в Україні

Розповсюдження тхора лісового

У Карпатських горах більш ніж на 1000—1200 м над рівнем моря не піднімається. Оселяється у різних місцевостях, уникаючи лише суцільних лісів і відкритих степових рівнин, хоч просувається далеко на південь у степові райони, тримаючись долин річок, невеликих острівних лісків, чагарників, людських осель тощо. У західних областях найчастіше зустрічається в заростях очерету вздовж берегів різних водойм і боліт.

Згідно з «Червоною книгою України»^[1], вид щільно поширений в Україні по всій території, окрім лише Кримського півострова (мапа в ЧКУ).

Чисельність виду в Україні постійно зростає. За державною статистикою^[2], з 1999 року до 2006 року (7 років) чисельність виду в Україні зросла з 17,414 тис. до 23,050 тис. особин, тобто, щороку чисельність зростає приблизно на 1 тис. особин. Попри на цю тенденцію, оскільки дані мисливців і природоохоронців розходяться, вид було внесено до «Червоної книги України» з природоохоронним статусом «неоціненний» 

Спосіб життя

Веде переважно нічний спосіб життя, особливо активний у місячні ночі. На полюванні переміщується великими стрибками, обстежуючи різні схованки. За одну ніч долає 5-10 км. Може лазити по деревах, добре плаває. При переслідуванні вводить в дію пахучі залози, виділення яких мають неприємний запах. Знищуючи багато польових і лісових шкідників, корисний у сільському і лісовому господарстві. В той же час тхір чорний — кровожерливий хижак, який може завдавати значних збитків у господарстві людини, знищуючи корисних птахів, спустошуючи курники.

Харчування

Живиться різноманітною їжею, переважно мишоподібними гризунами (Полушина, 1956; Абелєнцев, 1968). Другорядне значення в його живленні мають дрібні птахи, ящірки, жаби і риба. За добу може з’їсти 12-14 мишей і нориць. Із зайвої здобичі робить запаси. Оселившись поблизу господарства людини, нападає на кролів і свійську птицю, краде в курниках яйця. У весняно-літній період іноді споживає різноманітних комах, зокрема жуків.

Сховища

Кубло для виведення молодняку робить у порожнинах між корінням дерев, під хмизом, у купах каміння або дров, у низько розміщених дуплах дерев, під підлогою будівель, у скиртах соломи або в норах. Сам риє нори неохоче, здебільшого використовує готові нори інших тварин, лише пристосовуючи їх для себе, зокрема поглиблює. Глибина такої нори тхора досягає двох метрів.

 Розмноження

Гін — у березні-квітні. Вагітність триває 40-42 доби. Малята народжуються в квітні-травні. У приплоді 4-6 сліпих, майже голих малят, які прозрівають через 5 тижнів. Маса новонароджених 6-10 г. Молоком матері живляться до 6-ти тижнів. Самостійними стають восени, проте нерідко виводок залишається з самицею до весни. Статевої зрілості досягають в 9-14 місяців. Тривалість життя 12-15 років.

Вороги, хвороби

Вороги — вовк, лис, беркут, великі сови, бродячі собаки, браконьєри. Хвороби — гельмінтози, сказ.

Ведмі́дь бу́рий (Ursus arctos) — хижийссавець родини ведме́девих (Ursidae). Цей звір є найбільш знаним видом своєї родини, одним з найбільших наземних хижаків у світі та найбільшим хижаком фауниУкраїни.

Зовнішній вигляд

Вигляд бурого ведмедя є типовим для ведмедів взагалі. В нього міцний кремезний тулуб з високою холкою, масивна голова з невеликими вухами та очима. Хвіст короткий (6,5 —21 см), часто повністю прихований в шерсті. Лапи міцні, з великими невтяжними кігтями довжиною 8 —15 сантиметрів, п’ятипалі, стопоходячі. Шерсть густа, зазвичай забарвлена рівномірно або з деяким потемнінням основного кольору на морді та лапах.

Забарвлення бурого ведмедя загалом варіює у широкому діапазоні: від світло-палевого до майже чорного; але найбільш звичайною є буро-коричнева форма. У грізлі зі Скелястих гір (США) волосся на спині може бути світлим на кінцях, створюючи враження сірого або сивого відтінку. Цілком сивувато-сіре забарвлення характерне для бурих ведмедів в Гімалаях та на Тянь-Шані, а рудувате — на території Сирії. У ведмежат на шиї та грудях бувають світлі відмітини, котрі з віком зникають.

Довжина тіла бурих ведмедів на території Євразії складає 1,2-2 метри, вага — 70 —120 кілограмів. В Північній Америці бурі ведмеді в середньому більші, і серед них трапляються особини 2,5 —3 метри в довжину та 250—300 кілограмів масою; зрідка на території півдня Аляски та о. Кадьяк трапляються гіганти масою до 600—700 кг. Найбільший відомий бурий ведмідь — це самець, відловлений на острові Кадьяк для Берлінського зоопарку, який важив 1134 кілограми; загалом же дорослі самці на 8 —10 % більші за вагою та розмірами, ніж самки.

Розповсюдження та чисельність

В історичні часи бурий ведмідь був звичайним звіром на всій території Європи, включаючи Великобританію та Ірландію, у північній Африці (Атлаські гори), в Азії його суцільний ареал покривав всю лісову зону (північ, Сибір), гірські масиви включно до Гімалаїв, північний Китай та Японію. В Північній Америці цей вид мешкав в західній частині континенту від Аляски до півночі Мексики.

Розповсюдження бурого ведмедя

Зараз бурий ведмідь на частині історичного ареалу знищений, а в решті місць його чисельність дуже скоротилась. В Західній Європі ізольовані популяції існують у Піренеях, Кантабрійських горах, Альпах, Апеннінах. Є досить звичайним на Скандинавському півострові та в Фінляндії, в невеликій кількості зустрічається в Центральній Європі (переважно в гірських районах), на Балканському півострові та в азійській частині Туреччини. У Східній Європі та Сибіру ареал бурого ведмедя йде суцільною смугою від заходу Росії до Камчатки; окремі популяції існують в Центральній Азії, на Кавказі та Закавказзі, Близькому Сході, в Гімалаях та Тибеті, а також на островах Хокайдо та Хонсю в Японії.

В Північній Америці бурий ведмідь населяє Аляску на схід до канадських Північно-Західної території та Юкону та ряд островів Алеутського архіпелагу. На основній територій США (за виключенням Аляски) бурий ведмідь існує у вигляді кількох невеликих ізольованих популяцій в штатах Вашингтон, Айдахо, Монтана та Вайомінг.

Загалом в світі нараховується близько 200 тисяч бурих ведмедів. Найбільша популяція існує в Росії — близько 120 тисяч. В США цих тварин 32500, в Канаді — 21750 (дані по США та Канаді на 2004 рік). У Західній та Центральній Європі нараховується 14000 бурих ведмедів у десяти ізольованих популяціях, найбільша з яких — карпатська — за різними оцінками нараховує від 4500 до 5000 тварин, і є найбільшою в Європі за межами Росії.

В Україні бурий ведмідь водиться в Карпатах, де, за даними співробітників Карпатського Біосферного заповідника, восени 2005 року нараховувалось близько 200 тварин. Також поодинокі заходи бурого ведмедя іноді реєструються на півночі Чернігівської та Сумської областей: сюди заходять тварини невеликої сталої популяції, що існує в Брянських лісах (Росія); але постійних популяцій бурого ведмедя на території України за межами Карпатських гір не існує.

Останнім часом, з огляду на глобальне потепління, ареал бурого ведмедя став розширюватись на північ в приполярній та полярній зонах Євразії та Північної Америки; тут спостерігається все більше накладання ареалів бурого та білого ведмедів, наслідком якого іноді буває навіть утворення гібридів цих двох видів.

Бурого ведмедя занесено до Червоного Списку МСОП як «вид, що знаходиться під загрозою» («Endangered»).

Харчування

Незважаючи на те, що бурий ведмідь належить до хижаків, полюванням великої здобичі — лосів, кабанів, оленів — займаються далеко не всі з них, а головним чином ті, що мешкають у північній тайзі. Але і там м’ясоїдні інстинкти виявляють не всі з них, а в основному великі старі самці. Основним мисливським прийомом бурих ведмедів є підстерігання жертви в засідці, а потім швидкий ривок до неї з відстані кількох десятків метрів; але ведмідь може і переслідувати жертву на набагато більшій відстані. Полюючи на копитних, ведмеді виявляють вражаючу силу та невтомність в переслідуванні жертв.

В основному ж бурий ведмідь харчується переважно ягодами, плодами, горіхами, зеленими рослинами, комахами, їхніми личинками, рибою (особливо під час масового нересту), падлом. Але цієї їжі він зазвичай з’їдає дуже багато. Наприклад, у шлунку одного ведмедя, що нещодавно встав з барлогу, було виявлено кілька кілограмів мурах та мурашиних яєць разом із будівельним сміттям з мурашників. Годуючись на вівсяних полях, ведмеді з’їдають велику кількість зерна, а ще більше псують та витоптують. Сильно ушкоджують вони і дерева, на котрі видираються за фруктами або кедровими горіхами.

Бурі ведмеді полюбляють мед, за що цей вид і отримав свою назву у слов’янських мовах. Мед ведмеді добувають з гнізд диких бджіл, а також можуть розорювати пасіки.

Спосіб життя

Найбільш типовими місцями життя бурого ведмедя є глухі ліси з буреломом, що перемежовуються з болотами, галявинами, водоймами. Під пологом лісу бурий ведмідь знаходить притулок, відкриті ділянки слугують йому місцями харчування. Велике значення для харчування ведмедів мають поля вівса.

Може ведмідь також і заходити в тундру та високогірні ліси; в Європі він віддає перевагу гірським лісам; в Північній Америці частіше зустрічається на відкритій місцевості — в тундрі, на альпійських луках, на узбережжі морів та великих озер.

Тримається ведмідь звичайно одинаком, самки — з ведмежатами різного віку. Самці та самки територіальні, індивідуальна ділянка в середньому має площу від 50 до 400 км? (в основному розмір залежить від концентрації харчових ресурсів), причому у самців ділянка у 6 —7 разів більша, ніж у самок. Кордони ділянки відмічаються запаховими відмітками та «задирами» — подряпинами на примітних деревах. Іноді ведмеді здійснюють сезонні кочівлі: так, в горах бурий ведмідь, починаючи з весни, харчується в долинах, де раніше сходить сніг, потім йде на альпійські луки, потім поступово спускається в лісовий пояс, де дозрівають ягоди та горіхи.

Влітку ведмідь влаштовується на відпочинок, лягаючи прямо на землю серед трави, чагарників, у моху, — тільки щоб місце було достатньо затишним та відокремленим. Восени ж ведмеді готують барліг для зимування. Але і в цьому випадку вони (особливо у південних частинах ареалу) можуть обмежуватись відкритим лігвом в густому ялиновому молодняку, біля великого дерева, або навіть на відкритій галявині, натягавши туди купу моху та ялинових гілок та склавши їх у вигляді велетенського гнізда. Часто барлоги розташовуються в ямах під захистом бурелому або коренів повалених дерев.

В деяких районах звірі риють глибокі барлоги в землі, а в горах займають печери та розщелини скель. Згори барліг заносить снігом, так що лишається тільки невеликий отвір для вентиляції, так зване «чоло». В сильні морози його краї вкриваються інеєм. Для барлогу ведмідь вибирає найбільш надійні, глухі куточки своєї території: наприклад, на острівці посеред великого болота. Сюди звір іноді приходить за кілька десятків кілометрів і, наближуючись, всіляко плутає сліди. Іноді у ведмедів трапляються улюблені місця зимівлі, куди вони збираються з великої території. Так, одного разу у Вологодській області (Росія) на ділянці близько 20 га було виявлено 12 барлогів.

Залежно від кліматичних та інших умов ведмеді знаходяться в барлогу з жовтня —листопада до березня —квітня, і навіть пізніше, тобто, приблизно, 5 —6 місяців. Довше всього в барлогу перебувають ведмедиці з новонародженими ведмежатами, менше за все — старі самці. В південних частинах ареалу з теплою та кормною зимою ведмеді можуть взагалі в сплячку на зиму не залягати.

Всупереч розповсюдженій думці, ведмеді в дійсну сплячку не впадають. Їхній стан правильніше назвати зимовим сном, тому що вони зберігають повну життєздатність, чутливість, у випадку небезпеки покидають барліг та, після блукань по лісу, займають новий. Однак звірі, що дрімають у барлозі, витрачають небагато енергії, існуючи винятково за рахунок накопиченого восени жиру: з нагуляної до зими кількості (до 180 кг) витрачається, в середньому, 80—90 кг. Зима для ведмедів тим більше важка, що їм важко ходити по глибокому снігу.

В деякі роки, через неврожай основних кормів, ведмеді не встигають восени достатньо вгодуватись, і взимку не залягають в сплячку. Через те вони стають бездомними «шатунами», і є дуже небезпечними для людини при зустрічі.

Розмноження

Самки приносять потомство раз на 2—4 роки. Тічка в них продовжується з травня до липня, загалом 10—30 днів. Під час гону звірі, зазвичай мовчазні, починають видавати гучне ревіння (особливо самці). Між самцями можуть виникати бійки за самку, що іноді навіть закінчуються смертю; переможець іноді може їсти переможеного. Самка може паруватись з кількома самцями під час однієї тічки.

Вагітність у ведмедиці протікає з латентною стадією, ембріон не починає розвиватись приблизно до листопаду, коли самиця лягає в барліг. Всього вагітність продовжується 6—8 місяців, пологи відбуваються з січня до березня, коли самиця ще перебуває в зимовій сплячці. Ведмедиця народжує 2—3, зрідка 4 або навіть 5 ведмежат вагою 340—680 грамів та довжиною до 25 см, вкритих короткою рідкою шерстю, сліпих та глухих. Вушні проходи у них відкриваються на 14 день; через місяць вони прозрівають. Вже на третій місяць життя ведмежата мають повний набір молочних зубів і, окрім материнського молока, починають їсти ягоди, зелень та комах. В цьому віці вони важать близько 15 кг, і величиною приблизно з собаку; до шостого місяця життя ведмежата важать 20—25 кг. Лактація та годування ведмежат молоком можуть продовжуватись до 18 місяців.

Батько своїм потомством не займається, ведмежат виховує одна самка. Часто з ведмежатами, що народились цього року, біля самки перебувають минулорічні ведмежата (зазвичай також самки), так звані «пестуни». Такі «пестуни» остаточно відділяються від матері на 3—4 році життя.

Статевої зрілості ведмеді досягають в 4—6 років, але рости продовжують до віку 10—11 років. Тривалість життя в природі — 20—30 років, в неволі — 47—50 років.

Значення для людини

Промислове значення бурого ведмедя невелике, полювання на нього на більшості території ареалу заборонене або обмежене. Шкура використовується переважно для килимів, м’ясо — для харчування. Жовчний міхур використовується в традиційній азіатській медицині. Місцями бурий ведмідь ушкоджує посіви (особливо овес), може розорювати пасіки та, при нестачі природних кормів, нападати на свійську худобу. Зустріч з бурим ведмедем може бути смертельно небезпечною. Як правило, цей звір уникає зустрічі з людиною, але близька випадкова зустріч, особливо з шатуном взимку або з ведмедицею, що опікується ведмежатами, може закінчитись загибеллю або важкими ушкодженнями. Як вважають досвідчені мисливці, при зустрічі з ведмедем ні в якому разі не можна втікати: треба залишатись на місці, очікуючи, коли ведмідь піде геть, та не роблячи різких рухів. Якщо ведмідь все ж таки пішов на людину, радять впасти ниць та не ворушитись, прикидаючись мертвим, доки звір не піде. Інколи у таких випадках ведмідь може накидати на лежачу людину купу гілок та сміття, «ховаючи» її в якості запасу їжі.

Підвиди

Популяційні розходження в межах виду бурий ведмідь є досить великими; колись, базуючись на них, лише у Північній Америці виділяли аж до 80 підвидів. Сьогодні бурих ведмедів об’єднують в один вид з такими підвидами:

Сирійський бурий ведмідь

Ursus arctos arctos — Європейський бурий ведмідь

Ursus arctos beringianus — Сибірський бурий ведмідь (Сибір)

Ursus arctos californicus — Каліфорнійський бурий ведмідь (Каліфорнія, зниклий)

Ursus arctos crowtheri — Атласький бурий ведмідь (Атлаські гори, північна Африка, зниклий)

Ursus arctos gobiensis — Гобійський бурий ведмідь (Монголія)

Ursus arctos horribilis — Грізлі (Канада, США)

Ursus arctos isabellinus — Гімалайський бурий ведмідь (Непал, північна Індія; за деякими версіями вважається прототипом легенд про Йеті)

Ursus arctos marsicanus — Марсиканський бурий ведмідь (центральна Італія)

Ursus arctos middendorffi — Ведмідь-кадьяк (Алеутські острови, острови біля південно-східного узбережжя Аляски, південно-східне узбережжя Аляски)

Ursus arctos syriacus — Сирійській бурий ведмідь (Близький Схід)

Ursus arctos yesoensis — Хоккайдоський бурий ведмідь (о. Хоккайдо, північ о. Хонсю, Японія)

Наразі відомо, що в цій родині деякі види можуть давати потомство при схрещуванні з іншими видами.

Бурий ведмідь в міфології та культурі

Зображення бурого ведмедя на стіні печери Trois Freres (Франція). На зображенні ведмідь вражений стрілами та списами, з нього тече кров. Джерело: Bjorn Kurten, «The Cave Bear Story», 1976.

Ця тварина є настільки популярною, що у європейській фольклорній традиції її називають, на відміну від інших представників родини, просто «ведмідь» (індоєвропейська прамова: артко, праслов’янська мова: меду єдъ, германські мови: бер- етимологічнo “бурий”^[1]), і саме з нею асоціюються всі поняття, притаманні цьому слову.

В міфології та культурі різних народів ведмідь посідає чільне місце протягом всієї історії людства. Культові зображення ведмедя відомі, починаючи з палеоліту. Ведмідь був (і подекуди є і тепер) родовим тотемом у багатьох народів Євразії. Також, завдяки міфологічному розповсюдженню, іменем цього звіра названо сузір’я Великої та Малої ведмедиць.

В геральдиці ведмідь уособлює силу та витривалість.

Його зображення присутнє на гербі Закарпаття (Карпатської України).

У Росії зображення ведмедя є на гербі Єкатеринбурга, Республіки Карелія та на емблемі партії «Єдина Росія».

У Німеччині ведмідь зображений на гербах Берліна та землі Саксонія-Ангальт; окрім того, зображення ведмедя є деталлю особистого герба папи Бенедикта XVI — німця за походженням. Також зображення ведмедя є на гербах Берну, Мадриду, на прапорі штату Каліфорнія та ін. В Фінляндії бурий ведмідь вважається національним символом країни.

Кі́т лісови́й (Felis sylvestris) – вид хижих ссавців з роду Кіт (рід) (Felis) родини Котових (Felidae). Загалом подібний до свійського кота, але відрізняється дещо більшими розмірами (довжина тіла до 90 см) і відносно коротким притупленим хвостом, покільцьованим кількома темними смугами.

Таксономічна характеристика: Єдиний представник роду Felis у фауні України, один з приблизно 20-30 видів цього роду, відомих у світовій фауні. Може формувати гібридів при паруванні зі свійськими котами.

Поширення

Українські Карпати, Закарпаття (Виноградівський, Берегівський, Воловецький, Тячівський, Перечинський р-ни). Невелика популяція кота лісового виявлена в Чернівецькій області (Сторожинецький, Глибоцькии р-ни). Поширений також у деяких країнах Західної і Центральної Європи та Малої Азії.

Місця перебування

В горах селиться у глухих дубових, дубово-грабових, букових і мішаних, рідко ялинових лісах (висота 300—900 м), у плавнях в очеретяних заростях, часто влаштовує гнізда на плавучих острівцях.

Чисельність

Карпатська популяція становить 300—400 особин. Є одиничні особини в плавнях Дунаю.

Причини зміни чисельності

Інтенсивне вирубування лісу, різке скорочення площ старих листяних лісів, особливо дібров, створення штучних лісових насаджень і активне рекреаційне використання лісів, знищення особин виду під час відстрілу бродячих домашніх котів, застосування мисливських капканів.

Особливості біології

Веде прихований спосіб життя. Селиться поодинці. Активний у сутінках та вночі. Теплолюбна тварина. Водиться в місцях, що добре прогріваються сонцем, з густим травостоєм, старими дуплистими деревами, в чагарнику. Виводкові лігва влаштовує в дуплах дерев, розколинах скель, під купами сушняку і колод, у норах борсука та лисиць, зрідка — на горищах лісових будинків, в очеретяних заростях. Живиться переважно мишовидними гризунами, рідше птахами, плазунами, у крайніх випадках — трупами тварин. Самка раз на рік (квітень — травень) після 63-68 денної вагітності народжує 2-4 (зрідка 5) сліпих малят, які тримаються біля неї до вересня — жовтня. Вороги і конкуренти — рись, лисиця, вовк, куницеві, бродячі собаки, великі хижі птахи. Значної шкоди чистоті виду завдають бродячі коти, які, паруючись з дикими, дають гібриди.

Розмноження у неволі

Розмножується у зоопарках, але погано.

Заходи охорони

Занесено до Червоної книги Української РСР (1980). Охороняється кіт лісовий в заповідниках Карпатському (біосферний), Дунайські Плавні (природний), в Карпатському національному природному парку.