Серед чисельних поважних гостей , які п’ятнадцятого березня прямували до обійстя Івана Юрійовича Федурці, де один із мікрорайонів Довгого зустрічається  із узліссям,  були і В. І Ледней та М. В. Попик знані і авторитетні тепер  керівники лісової галузі краю. А вело їх до ювіляра одне із найбільш благородних людських почуттів – щира вдячність учнів до свого наставника.

 Іван Юрійович  так само з теплими нотками в голосі називає їх  чи не найпершими серед тих, хто  вдумливо і допитливо  за десятки років у щоденних буденних справах знаходив у його словах, настановах ті зерна мудрості із яких із часом виростає  особистість здатна  приймати відповідальні і вірні рішення.

Життєвий шлях і професійне  зростання самого І.Ю. Федурці був далеко не таким  простим як уже потім у його підопічних.  Безперечно – найпершою причиною тут є об’єктивні обставини, що  наклали свій відбиток на те покоління, якого закарпатські діти першими пішли у радянську школу. Досить влучно і талановито, незважаючи на стислість викладу, описав той стан закарпатського люду Степан Лемко у книзі «Моє рідне село», де кілька сторінок по праву відведено зокрема і земляку Івану Юрійовичу. Колоритний і водночас історично достовірний початок життєвого  нарису:

«… народився Іван Юрійович Федурця  15 березня 1938 року  в селі Хуст-Бороняво Хустської округи, на Підкарпатті  Чехословацької Республіки, ( тепер село Боронява. Хустський район, Закарпатська область, Укураїна), в селянській багатодітній сімёан Юрійович  н76ародився на зламі  історичних подій. Через кілька місяців після його народження  -- 2 листопада 1938 року – за Віденським арбітражем, на підставі  рішення Міністерства закордонних справ  Німеччини та Італії, було  відірвано частину земель від Словаччини та Підкарпаття  (Ужгород. Мукачево, Берегово) і передано  Угорщині.

22 листопада 1938 року Німеччина повністю окупувала Чехію, а Словаччина отримала самостійність ( на чолі  з фашистом Й. Тіссо), Підкарпаття  (залишок  незабраних земель угорцями) оголосило автономію, дальше – державу «Карпатська Україна». Президентьом був обраний  о. А. Волошин.

15 березня  1939 року угорська фашистська армія збройним  нападом  оволоділа і рештою  земель Підкарпаття».

Родина Юрія Федурці у Бороняві по суті  нічим не відрізнялася з поміж, як тепер прийнято називати, пересічних боронявських селянських родин. На господарстві утримували двох волів, корову, теличку та  з десяток овечок.  Хіба що – у дітей  високою жагою до навчання, що її підтримували батьки.

Середульший із трьох синів Іван, як і старший Антон, вирішив обрати одну  із найбільш почесних на Закарпатті професій – лісівника. Згодом, услід за братом, став і на роботу в Міжгірському лісокомбінаті. Молодий, енергійний, беручкий до всякої справи і який вміє добре ладити з людьми,  Іван Федурця невдовзі став одним із керівників підприємства.  У його підпорядкуванні  вже на той час  перебувало 160 працівників.

Невідомо яким чином склалася б подальша його доля   та старшого брата призначили директором лісокомбінату. Тогочасні писані і неписані закони виключали  безпосереднє пряме підпорядкування близьких родичів  у господарських організаціях  або владних структурах. Аби не втрачати хорошого керівника середньої ланки, генеральний директор об’єднання «Закарпатліс» (…….) Шепа приймає рішення про переведення Івана Юрійовича Федурцю начальником відділу лісового господарства а відтак і заступником директора Кушницького, згодом Довжанського лісокомбінату. Ця, одна із поворотних доленосних подій для Івана Юрійовича, визначила подальший напрямок  життєвого шляху.

Довге стало для всієї родини І. Ю. Федурці рідним. Тут облаштувалися обійстям. Зжилися із місцевим людом.

Запитавши Івана Юрійовича про бачення ним ментальної різниці скажімо між міжгір’ями та довжинами, отримав відповідь у несподіваному ракурсі:

-- Коли перебазовували лісокомбінат із Кушниці  в Довге. довелося не один раз почути: Іване Юрійовичу, – ото цидолаші! Трудно вам буде. – Проте скажу одне, -- як до людей ставитиметеся, так і вони  -- до вас.

Так уже склалося  у цієї людини, що  впродовж років. працюючи керівником І. Ю.Федурця вмів уникати, або безболісно виходити із складних чи навіть критичних ситуацій. У сімдесяті – вісімдесяті роки минулого століття  лісокомбінати виконували і охоронну функцію лісів і лісозаготівельну. Мабуть лише керівникові такого складу характеру вдавалося знаходити баланс між цими на перший погляд протилежними підходами до ведення лісового господарства, при якому  площа заліснення почала перевищувати площу рубок.

Згодом усталена і налагоджена на Закарпатті система ведення лісового господарства, що її виконувало виробниче об’єднання «Закарпатліс» як і весь радянський лад,  наказала довго жити. В середині 1990-их в Украйні обрали за основу нову структуру.

Іван Юрійович тепер згадує про той час спокійно і майже без емоцій веде мову  яким чином  акціонувалися колишні лісокомбінати: лісову охорону  в області залишали немов сироту – інколи без нормального приміщення для управлінського персоналу. А що вже вести мову про належне фінансування лісової охорони із державного бюджету.

Згадуючи той нелегкий і непростий період, серед іншого  Іван Юрійович наводить приклад, який, правду кажучи, викликає сміх крізь сльози. І.Ю. Федурцю призначили першим в історії цієї структури  начальником Закарпатського обласного управління лісового господарства. Тепер цьому факту мало хто повірить, але в розпорядженні  їх управління була всього лише стара добита «Таврія».

На чинне запитання, чому  саме йому випала доля бути родоначальником  Закарпатського ОУЛМГ   Іван Юрійович відповів більш ніж скромно: тогочасний міністр лісового господарства України Віталій Самоплавський  при добрі кадрів керувався діловими критеріями та професійними якостями кандидатур. І до того додав, -- Життя робить керівником.

 За  словами самого І.Ю.Федурці, така посада  --  це вже став перед ним  зовсім інший рівень аніж на підприємстві. Хоча і в лісокомбінаті доводилося спілкуватися з керівництвом району, узгоджувати ті чи інші питання, плани розвитку підприємства та  на обласному рівні – це вже незрівнянно інший масштаб постановки питань, проблеми іншого характеру і складності, не говорячи вже про кількість  крайових організацій, владних, господарських і організаційних структур із якими доводиться взаємодіяти та узгоджувати свою діяльність.

Той  непростий період становлення Закарпатського обласного управління лісомисливського господарства, у витоків якого стояв Іван Юрійович Федурця, заслуговує не на короткий нарис, а на розлогий літопис із належною оцінкою вкладу самого нинішнього ювіляра та його соратників. Чого лише вартують його зусилля докладені ними для  створення заповідних територій, національних природних парків, вилучення з рубок і відведення лісів до різних категорій зависності.

Наразі доречно процитувати ще один невеличкий уривок зі згаданого вище видання й вже нині покійного земляка Івана Юрійовича:

«Наш лісовий трудівник  Федурця  І.Ю., переконаний , що все можливе зробити йому за свій вік  допоміг Госпродь-Бог і його друзі та соратники, які прозвали його Генералом лісу. За свою багаторічну працю і внесений вклад у розвиток лісового господарства краю Іван Юрійович нагороджений  двома урядовими нагородами, значками «За Х,ХХ, і ХХХ  років бездоганної  служби в лісовій охороні», багатьма грамотами, але найбільше цінує присвоєне звання «Почесного члена  Всеукраїнського товариства лісівників». Заради таких гуманістичних  устремлінь варто народжуватись і жити».

Іван Юрійович для повноти  власної характеристики не без того, щоб додати і таке, про що інші воліють змовчати:

--Так, і мені доводилося отримувати  стягнення. І сам накладав. Але ніколи  не було чогось особистого і завжди керувався інтересами справи, а  якщо й наказував – то за діло.

Побіжно згадав як разом із нині вже покійним районним мисливствознавцем  Гільпертом  за браконьєрство притягнув був до відповідальності відповідальності колись майже всесильного на районному рівні начальника міліції, а той відомстившись виключив Івана Юрійовича із членів районної організації УТМР…

Серед його пріоритетів завжди була справа, хоча ніколи не дозволив собі переступити через людину. Її долю. Не кожному  керівнику  та ще й такого рівня дано подібний дар, талант.

Двадцять років тому, коли начальнику Закарпатського ОУЛМГ І.Ю.Федурці  виповнилося шістдесят років, у Державній службі України ще не було положення про продовження граничного віку перебування  на державній службі, тож Іван Юрійович вийшовши на заслужений відпочинок, повернувся до рідного Довгого. Тут із ним вийшов такий собі трапунок. Зустрів якось на п’яцу  колишнього працівника Довжанського лісокомбінату, який не без іронії мабуть, запитав: ну що, Іване Юрійовичу, відпочиваєте?

-- Ні,  тепер я працюю.

І при цьому ветеран  лісової галузі не покривив душею. Він ще й досі утримує домашню  пасіку. До речі, задля цікавості. Цій мудрій і древні слов’янській справі вчився зокрема і у знаменитого краянина  Івана Ілліча Юрика, що вивів нашу Карпатську бджолу.

Навіть тепер Іван Юрійович із простою селянською  говіркою  ділиться думками про те як і скільки  йому доводилося косити своїй корові та поміж іншим міркує про свого батька. Як той умів управлятися з цією роботою для своєї худоби, що було незрівнянно більше.

Все життя  цей невисокий на зріст вісімдесятилітній чоловік. Що аж ніяк не виглядає на свої роки, займався любимою справою. Може й береже Бог таких людей поміж нас, аби було прийдешнім поколінням на кого рівнятися в житті та в роботі. Бо ж і пасіка, більше улюблена справа. А ще в цьому ряду було полювання. Літа, правда, віддалили його від нього. А от залюбленість у пісню – не минає. Як і прихильність до неперевершеної Софії Ротару.

Цікава розмова зі спогадами видалася немов мить та скільки всього вона вмістила. І знову дивовижна мимовільна і начебто непомітна самохарактеристика у словах Івана Юрійовича. Він, згадуючи, тих з ким довелося простувати життєвою дорогою аж ніяк не виділяє кого-небудь за статусом чи посадою. До вже згаданих вище  слід додати І.І Герца. І.І.Галаса, Ю.В. Ільницького,М.М.Дуйчака,  В.І.Комендаря, С.М. Стойку., Ю.Ю. Туницю, …Печера. Петровського, В.І.Причину, І.В.Костіва, М.Д.Ісака. П…Панька І.І.Шпортня та інших.

За кілька днів до весняного рівнодення відсвяткував Іван Юрійович вісімдесятиліття. І з Божим талантом рівної ваги до людей іде по життю  Іван Юрійович.

  Михайло ІСАК