Здається, інколи доля спочатку відпускає людину немов  пустотливе дитя, щоб, випробувавши багато чого і різного, прийти до свого – істинного покликання. Саме  воно стає тим захопленням,  яке не тільки гріє душу, але й дає хліб насущний. Для Михайла А. Павлика із Довгого таким хобі, що переросло у професію, стала пасіка, вірніше, – бджоли. Будь-який професійний досвід починається із першого дотику до предмету свого захоплення. Михайлові  Андрійовичу першу бджолосім’ю подарував друг його татка Йосип Фрінк, коли хлопцеві було всього лише п’ятнадцять років.

Дивна річ – професійний досвід і роки, вік, яке вибагливе інколи мереживо сплітається із них. З Михайлом Андрійовичем ми зустрілися на традиційному місці зустрічей для довжан у суботу — на базарі. Розпочали з того, що годилося б зробити фотографію на пасіці, нехай як воно банально не було б, але пасічник без пасіки – все одно, що вершник без коня. М. Павлик без заперечень погодився, тільки своєю чергою запитав: на котрій із них (у нього їх три, виявляється) будемо фотографуватись, а потім додав – у нас є ще Товариство пасічників, а в ньому найбільш почесний – Нодь Андрій Йосипович. Ну хто відмовиться зайвий раз поспілкуватися із патріархом іршавських бджолярів, ветераном ІІ Світової війни. Поїхали до Андрія Йосиповича і за сотню метрів від перехрестя  на Куклівській вулиці зустріли 90-річного колишнього голову сільради, ветерана війни і праці  за кермом власної автівки, що їхав на П'яц у своїх справах. А вже відтак разом поїхали на Попову Гірку, де – в обох пасіки.

– Це ідеальне місце для пасіки, –  ділиться, ніби подумки, вголос Михайло Андрійович.

Земельна ділянка, на якій близько 150-ти вуликів, клином врізається у два гірські хребти, відкрита вітру тільки, якщо той дме зі сторони Довгого, із заходу, що тут буває вкрай рідко. Вона здалася дещо необжитою. На що Михайло Андрійович пояснює: «Ділянку мені виділили недавно, взамін того, що виділили під нову вулицю частину власного городу, а значить і пасіці вже не було достатньо місця. 

Далі Михайло Андрійович із Андрійом Йосиповичем перемовляються поміж собою:

– А як рояться, то де вони в тебе сідають?

– Вони в мене практично не рояться; один  сів був тут на ліщину, а інший тут – на дубка, – неквапом відповідає господар…

Опісля точиться чисто професійний діалог, який практично неможливо безпомилково передати без стенографічної точності та зносок із поясненнями. Зазначимо, що пасіці два чи три роки, а тут вже висаджено ряд прискіп: груші, персики, сливи, черешні. То ще одне захоплення Михайла А. Павлика.

Ми поверталися в село : Павлик – за кермом «Фольксваґена», – а Андрій Й. Нодь – праворуч від мене:

– Андрію Йосиповичу, – запитую, – у вас скільки стажу пасічника.

– Вважай – п’ятдесят років.

Тут таки подумки прикинув, що в п’ятдесятисемирічного Михайла Андрійовича його тільки трохи менше – 42.

Від того першого вулика – до теперішніх 250 чи то й більше – шлях, дай Боже. Довжанські колеги Павлика знають, що в ті ранні роки   його бджільництва, хлопець змайстрував  вулик  зі скляними стінками, – щоб спостерігати за життєдіяльністю бджіл.

Від юності до зрілих років бджільництвом Михайло Андрійович займався, можна сказати, на аматорському рівні.

– Поміняти ставлення до власної пасіки спонукав мене один випадок, – згадує він сьогодні. – Сталося те в період, коли в Довгому  баласіни не точив хіба що лінивий. Їхав лісом за деревом. Зустрів тепер уже покійного пасічника з Лукова: той повертався  з грибами і запросив  пофриштикувати з ним, я відмовився, бо був за кермом, запропонував напарнику, а про себе подумав, хіба я не можу так само спокійно  і розмірено працювати. Згодом і два пальці втратив, отож і переорієнтувався повністю на пасіку. До того поміняв чимало професій і місць роботи.

Так склалося, що незабаром Довжанський лісничий Григорій І. Степаненко зустрів якось Михайла Андрійовича, перемовилися кількома словами, а потім запропонував  піти   в лісництво на роботу – треба,щоб на лісництві пасіка була.

Продовжуємо розвивати тему. Михайло Андрійович аж занадто твердо заявляє, що на лісництві трудитиметься на пасіці тільки до виходу на пенсію. А ще скепсис, аргументований чи безпідставний, чомусь аж зашкалює в його словах:

– На лісництві пасіка буде, допоки там лісничим Григорій Іванович Степаненко.

Звичайно, час покаже, але зовсім не хочеться вірити, що так чи в першому,  чи  в другому випадку так воно і буде, а  можливо і при обох умовах – та й не буде.

Сам М. Павлик доволі скептично дивиться на допомогу держави українським пасічникам. У нього головний заробіток не від продажу пакетів та меду.

– Якщо любиш та маєш бажання, а маєш бажання та й терпеливість та й бджоломатку виведеш, – говорить за свої доходи. – А гроші як отримаєш, то слід їх розподілити на цілий рік та ще й запас зробити.

Улюблене заняття: бджоломатки перевіряти – як сіють…

Багато цікавого  траплялося за кількадесятирічне пасічникування Михайла Андрійовича. До прикладу,  рій вийшов із вулика, а через три дні – повернувся, мабуть через негоду.

У Михайла А. Павлика достатньо критичний підхід до себе та колег. Щодо визнання рівня професійності, то вважає,  нехай краще інші визнають. Якось син Віктор  возив дрова одному дідові-пасічникові  в Копашнево Хустського району, у котрого 400 бджолосімей, тож той тільки почувши, що в Павликів – 300. запросив:

– Пой гет до хижі та будемо говорити.

З Михайлом Андрійовичем завжди є про що поговорити: і цікаво, і повчально.

Має  він свою особливу думку  і щодо діяльності районного товариства бджолярів. На його безпосередній погляд є певний розрив у зв’язках із первинними осередками. Життя одних і других проходить дещо відособлено.

Можемо зауважити, що подібний стан речей характерний не тільки для пасічників Іршавщини, але і для будь-якої організованої структури, що є в тій, або іншій мірі монополістом на якому-небудь терені – чи то громадська діяльність, чи бізнесова.

Можливо, Михайло А. Павлик згодом розповість ще кілька цікавинок.